У війни не жіноче обличчя. Рецензія на книгу Світлани Алексієвич

Автор рецензії: Олена Голік


На початку квітня до Києва із лекцією на тему «Книга як пам'ятник стражданню та відвазі» завітала відома письменниця, лауреат Нобелівської премії з літератури в 2015 році, Світлана Алексієвич.  Тиждень тому український переклад двох книг Світлани Алексієвич представило харківське видавництво «Віват». Раджу звернути увагу на ці видання, адже перекладені вони досить якісно! 


 

Історія? Вона на вулиці. У юрбі. Я вірю, що у кожного всередині – шматочок історії. У одного – півсторінки, у іншого – дві-три (Світлана Алексієвич) 

 

 

Все, що Ви, як освічена людина, маєте знати про Світлану Алексієвич:


 


Світлана Алексієвич - білоруська письменниця, яка показує майже документальну правду про радянське життя, війну у Чечні та "дев'яності".  Радянська влада критикувала Світлану за "натуралізм", "пацифізм" та "розвінчування героїчного образу радянської жінки".  У своїх книжках письменниця подає інтерв'ю сотень звичайних людей, які стали учасниками історичних подій (вибух Чорнобиля, Друга Світова війна, війна в Афганістані тощо), додаючи власні коментарі.  Народилась в Івано-Франківську в 1948 році. 

Світлана Алексієвич на даний момент написала п'ять книжок з циклу «Червона людина. Голоси утопії»:

 

  1.  «У війни не жіноче обличчя»  (1985)
  2. «Цинкові хлопчики» (1989) 
  3. «Чорнобильська молитва» (1997)
  4. «Останні свідки. Соло для дитячого голосу» (2004) 
  5. «Час Second-hand» (2013)



 

Сьогодні я хочу розповісти про першу книжку Світлани – «У війни не жіноче обличчя»

Це книга, що приголомшує з перших сторінок!  Але читати її можна лише дозовано.  Адже кожна історія шокує і приголомшує.  Часом від важкості котяться сльози або стискає у грудях.  Як можна спокійно читати про молоденьку дівчину, котра повернулась із війни сивою, а мати її не впізнала? Як можна не відчувати ненависті до людей, що вбивали дітей та чинили наругу над жінками? Як можна не захоплюватись мужністю, силою та жертовністю жінок, які захищали Батьківщину, не думаючи про власне майбутнє?  

 

 

Я не просто записую. Я вистежую людський дух там, де страждання з маленької людини робить велику людину. І тоді вона вже не німий і беслідний пролетаріат історії. Так у чому мій конфлікт із владою? Я зрозуміла – великій ідеї потрібна маленька людина. Принижена, розтоптана, скривджена. 

 

 

Це книга-сповідь, документ людської памяті, запис сотень історій від жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту. Написана у 1983 році, вона видавалася мільйонними накладами, була екранізована й перекладена понад 20 мовами світу. У новій редакції письменниця відновила початковий текст, 30 років тому порізаний цензурою, і додала нові епізоди.


 


Здавалось би, ще одна книжка про війну... А навіщо?  Проминули вже тисячі воєн – великих і маленьких, гібридних і звичайних, а написано про них іще більше.  

Але писали, в основному, чоловіки і про чоловіків. Усе що нам відомо, ми знаємо зі слів чоловіків.

Коли розповідають жінки, у них немає або майже немає того, про що ми звикли чути і читати. Як деякі люди героїчно вбивали інших, а потім перемогли. Або програли. Яка у них була техніка, як звали генералів. Як наступали або відступали та на якій ділянці фронту. 

 

 

Що таке тоталітарне суспільство? Це коли окрема людина - безпорадна. Кожен сидить у своїй конурі і чекає, що, можливо, хтось інший принесе нам свободу. Але хто?!

 

 

Жіночі розповіді геть інакші. Там немає героїв, там є лише люди, які виконують нелюдську роботу в нелюдських умовах...  В 16 років підлітки тікали з дому, аби захищати Батьківщину!  Ті, хто був на війні, згадують, що цивільна людина перетворюється на військового за 3 дні. Лише за 3 дні, Карл!  Санінструктор, снайпер, кулеметник, командир зенітної гармати, сапер – усе це були і жіночі професії. 

 

 

 

Тоді мені здавалося, що таких людей, як ці жінки, більше не буде. І раптом з’являється Надія Савченко. Вона так схожа на тих жінок. Наче вона з того часу...

 

 

Письменниця збирає не маленькі історії, вона збирає образ ЧАСУ.  Були такі люди і так вони жили. Воювали, вбивали одне одного, кохали, розлучались, народжували дітей. І через призму цих історій починаєш бачити те вічне, що відчуваєш зазвичай або перед обличчям смерті, або в стані шаленої закоханості.  Починаєш розуміти, які наслідки можуть мати ідеї декількох людей і той факт, що більшість із них не несе ніякої відповідальності за скоєне... Людина більша за війну. Запамятовується саме те, де вона більша.

Нею керує щось сильніше, ніж історія. 

 

 

 

Не можна мати одне серце для ненависті, а друге – для любові. У людини воно одне

 

    

    

 

 

Кому читати:

 

-          тим, хто хоче більше знати про Другу світову війну; 

-          тим, хто не міг оминути увагою книгу Нобелівського лауреата. 

 -          тим, хто хоче відчути, чим живуть зараз люди з Донецької та Луганської областей;

 

 

Окремо про якість видання:


Книжки Світлани Алексієвич українською мовою надруковані в твердій обкладинці, на приємному для очей білому папері, і переклад з російської виконано професійно. Ціна абсолютно відповідає якості.